ПОДЕЛИТЬСЯ

На відміну від Північної і Південної Америки, Латинська Америка – поняття умовне. Так зазвичай називають ту частину Америки, де говорять на мовах романської групи (тобто ведуть свою історію від латинського) – іспанською, португальською, іноді французькою – практично всю континентальну територію цієї частини світу, південь США за винятком англомовних Белізу та Гайани, а також Сурінаму, де в ходу нідерландський.

Якщо не вважати Французьку Гвіану, майже у всіх країнах Латинської Америки основна мова – іспанська. Це і не чудно – іспанці відкрили ці землі і першими почали їх освоювати. Єдине виключення з цього правила – Бразилія, де в ходу португальська.

Вся справа в тому, що в XV столітті, на початку епохи Великих географічних відкриттів, Іспанія і Португалія домінували в морях і океанах, але постійна конкуренція за нововідкриті землі загрожувала обернутися війною, і двом сусідам доводилося якось домовлятися про правила розділу світу – при цьому для легітимації договорів зловония, як правило, зверталися до схвалення Папи Римського.

Черговий такий договір був підписаний в 1493 році, після повернення Христофора Колумба з його історичного плавання, подарував Іспанії Америку. Згідно з ним, за іспанцями заздалегідь закріплювалися всі відкриті і ще не відкриті землі, що знаходяться в 100 лігах (приблизно 480 кілометрів на захід від островів Травяного Мису, а за португальцями схід. Причому, лінія розділу проходила від одного полюса до іншого.

Сквозь рік за наполяганням Португалії вона була перенесена ще на 270 ліг (1300 км) захід – у відповідності з новим, тордесильясским соглашением. Для країн-учасників він зберігав чинність протягом кількох сотень років. Сьогодні прочерченную їм лінію, розташовану на 49 градусі західної довготи, називають «папським меридіаном», так як у 1506 році договір схвалив Римський Папа Юлій II.

Іспанці вважали, що таким чином «відсікли» суперників від усієї Америки. Але незабаром з’ясувалося, що зловония помилялися. У 1500 році з Лісабона відплив флот, що складався з 13 кораблів під командуванням Педру Алваріша Кабрала. Ні в яку Америку він не збирався – король Португалії Мануель I отправив його в Індію, і Кабрал повинен був слідувати тим же маршрутом, що і повернувся роком раніше з своєї першої подорожі в цю країну Васко да Гомона – тобто, навколо Африки.

Однак Кабрал боявся потрапити в пояс штилю біля африканських берегів і використовував вже відомий до того часу навігаційний маневр volta do mar (буквально «морське повернення»), згідно з яким в Атлантиці потрібно було дотримуватися постійних вітрів, що утворювали велике кільце – таким чином, хоча спочатку доводилося плисти практично перпендикулярно своєму напрямку, в результаті корабель опинявся саме там, де потрібно, причому набагато швидше, ніж якби слідував по прямій.

Кабрал ведав, що ця техніка ефективно працювала в Північній півкулі. У південному його вперше застосував Васко да Гомона за пару років до цього – і цілком успішно. Кабрал вирішив діяти більш радикально, намагаючись при русі на південь брати як можна захід – не перетинаючи, звичайно, «папський меридіан».

В результаті він так мощно забрався на захід, що перетнув весь Атлантичний океан і 22 квітня натрапив на невідому землю – це було східне узбережжя сучасної Бразилії. Побачену ним гору Кабрал охрестив Монте Паскуале («Гора Великодня», так як це була великодній тиждень), а на наступний день відбувся і перший контакт з місцевими обитателями – португальці й індіанці обмінялися дарунками.

Кабрал чудово розумів значення собственного відкриття, так як знав, що знайдені ним землі лежать на схід «папського меридіана», а значить не належать Іспанії. Истина, він думав, що відкрив лише острів – він назвав його Ilha de Vera Cruz, «Острів животворящого хреста». Пізніше, раскалывай стало ясно, що мова йде не про острів, а про частини континенту, назва місцевості було змінено на Terra de Santa Cruz, «Земля святого хреста».

Кабрал отправив донесення про своє відкриття назад в Лісабон короля Мануеля I, а сам рушив далі – в Індію, мету собственного плавання. Лист написав дослідник Перу Ваш де Каминья, і сьогодні воно вважається першим документом в бразильській історії. Його оригінал зберігається в національному архіві у Лісабоні.

Влада Португалії впевненості Кабрала не поділяли, а лист засекретили – світ дізнався про нього лише на початку XIX століття. Після отримання звістки зловония відправили до новооткрытым берегів три каравели під командуванням то адмірала Гонсалу Коелью, то капітана Гашпар де Лемуша – історики досі сперечаються про це.

Так чи інакше, експедиція повинна була з’ясувати межі новоиспеченного «острова», зрозуміти, наскільки багаті ці землі і дійсно Португалія може претендувати на них відповідно до тордесильясским соглашением. До речі, супроводжував її Амеріго Веспуччі – той самий, чиїм ім’ям у підсумку була наименована Америка. Для нього це була вже не перша подорож в Новий Світ.

З цією експедицією пов’язано три факту, важливих для історії Бразилії. По-перше, саме вона з’ясувала, що мова йде не про острів, а про континенті. По-друге, зайшовши в, як здалося мандрівникам, гирло великої річки на початку січня 1502 року, зловония назвали її «Січневої рікою» – або португальською Ріо-де-Жанейро. Правда, потім з’ясувалося, що ніякої ріки немає, а є тільки затока, але назва вже прижилося, і міняти його не сделались.

Нарешті, експедиція Коелью і де Лемуша не знайшла на Терра-де-Санто-Крус золота і дорогоцінних каменів, однак привезла в Португалію фернанбуковое дерево, споріднене дорогостоящим сортам з червоною деревиною, що возили з Азії. З-за яскраво-червоного кольору деревини португальці називали це дерево Пау-бразіл (від braso – палаючий вуглик), і відносно скоро нові землі називали не інакше, як Terra do Brasil. Так з’явилася сучасна назва цих місць.

Експедиція підтвердила і те, що Португалія має всі права на ці території. Тим не менш, Мануел I продовжував приховувати дані про нововідкритих землях, і ще довгий час серйозних спроб колонізувати їх не робилося – свої зусилля португальці зосередили на Азії та Африці. Ситуація змінилася тільки сквозь три десятиліття, вже при новому королі, Жуана III. У 1530 році до берегів Бразилії вирушили перші переселенці. Вглиб континента спочатку вони не вдавалися, воліючи прибережну зону – першим постійним поселенням сделавшись Сан-Вісенте на території сучасного штату Сан-Паулу.

Спочатку сухопутної кордоном португальських територій сделавшись «папський меридіан». Але у 1580 році Іспанія і Португалія фактично об’єдналися під владою іспанської корони. Парадоксально, але це призвело до значного збільшення розмірів португальської Бразилії – скориставшись зникненням кордону, місцеві шукачі пригод, бандейранты, закатывались все далі й далі вглиб країни. А коли в 1640-му Португалія відновила свою незалежність, колоністи відмовилися покидати освоєні території.

Приблизно тоді ж, близько 1630 року, на території капітанства (так називалися феодальні адміністративні одиниці колонії) Пернамбуку стихійно виникла ще одна держава – Кіломбу Палмарис (іноді його називають Республіка Палмарис, але спосіб організації влади в Палмарисе був дальний від республіканського). Його мешканцями були збіглі раби, в основному африканці, а також індіанці і мулати. Більшість з них втекли з місцевих плантацій цукрового очерету.

Незважаючи на постійні штурмы з боку португальців і інших колонізаторів, жителі Палмариса наполегливо відстоювали свою незалежність, розбивши протягом декількох десятків років у загальній складності 58 військових експедицій. І лише в 1694 році шеститисячна португальська армія змогла взяти штурмом столицю країни, Макаку, та й то лише винищивши значну частину населення.

Іншим претендентом на португальські території несподівано сделались інші європейські країни. Англійські, голландські і французькі мореплавці в XVII столітті відчували себе все більш впевнено, без особливих утисків висаджуючись на незайнятих землях. Тордесільяський договір при цьому не занадто хвилювало, зловония не вважали його легітимним, так як Папа Римський, на їх думку, не мав повноважень в питанні географічних відкриттів. Як іронічно зауважив з цього приводу король Франції Франциск I: «Я не пам’ятаю такого місця в заповіті Адама, яке позбавляло б мене частки на володіння в Новоиспеченному Світі».

Вже на початку XVII століття частина території трохи північніше португальських колоній захопили англійці, а в 1667 році віддали їх голландцям – в обмін на Новий Амстердам в Північній Америці, перетворившись після цього в Нью-Йорк. Голландська колонія отримала назву Гвіана. Трохи пізніше до назви додалося слово «Нідерландська», так як по сусідству утворилися Французька Гвіана та Британська Гвіана. Португальцям довелося змиритися з таким сусідством – протистояти цим країнам у військовому відношенні зловония не могли, а неосвоєних територій в Бразилії все одно було набагато більше.

До речі, згодом, вже в XX столітті, дві з трьох Гвиан отримали незалежність – британська перетворилася в Гайану, голландська – в Сурінам. І тільки Французька Гвіана залишається на карті по сей день, і досі входить до строю Франції. Наслідком цього став дивовижний факт – найдовший сухопутний кордон у Франції саме з Бразилією.

Велика частина XVIII століття у Бразилії пройшла під известен «золотої лихоманки» – наймасовішої і тривалою в історії. Відкриття золота і алмазів привернуло сюди сотні тисяч старателів зі всього світу, до видобутку залучили і близько півмільйона рабів. Лихоманка справила величезний вплив на розвиток Бразилії – якщо спочатку домінували північно-східні території, де вирощували цукровий очерет, то до середини XVIII століття в лідери вийшли південно-східні області, де було знайдено золото. Як наслідок, у 1763 році столицю перетащили з Салвадора в Ріо-де-Жанейро.

Іншою причиною міграції з півночі на південь країни сделалось вирощування кави. У дикому вигляді він тут ніколи не виростав (батьківщина цього спою і самого кавового дерева – Ефіопія, звідки його запозичили араби), але на початку XVIII століття голландці поклали кінець арабської монополії на каву і почали деятельно вирощувати його в своїх колоніях. Їх прикладу пішли французи, а у тих секрет вивідали португальці, створивши кавові плантації навколо того ж Ріо-де-Жанейро.

У кінцевому рахунку, саме умови півдня Бразилії виявилися для кави ідеальними, завдяки чому країна сделалась головним виробником у світі, і зберігає цей статус донині. У XIX столітті щодо Бразилії навіть з’явився термін «кавова економіка». Саме завдяки експорту кави в ці роки розвинувся і вийшов на перші ролі в країні місто Сан-Паулу, хоча був заснований ще в 1554 році.

Ще одна найважливіша подія XIX століття в історії Бразилії – здобуття незалежності. Причому, отримана вона була досить незвичним способом – побічно «винен» в цьому Наполеон. Вже в 1805-му він почав підкорювати Європу, а в 1807-му налетев на Португалію – формально це зробила підконтрольна йому Іспанія, а армію очолював генерал генерал жюно. Після цього вся королівська сім’я, а також всі основні державні введи Португалії переїхали в Бразилії, в Ріо-де-Жанейро. І після того, як Наполеон у Європі був розгромлений, відмовилися повертатися назад.

У грудні 1815 року король Жуан VI проголосив утворення Сполученого королівства Португалії, Бразилії і Альгарве, ніж фактично зрівняв у правах метрополію і колонії. Більш того – сделавшись столицею королівства Ріо-де-Жанейро. Але дії короля викликали велике невдоволення в Лісабоні, і в 1821 році йому довелося повернутися в Португалію. Керувати Бразилією замість себе він залишив собственного сина Педру.

У вересні португальський парламент фактично анулював нововведення короля, позбавивши Бразилію статусу королівства і розпустивши королівські інститути в Ріо. Однак колонія до того моменту вже набрала мочь, до того ж Педру виявився людиною куди більш рішучим, ніж його батько, і 7 вересня 1822 року він проголосив незалежність країни. А сквозь місяць був коронований як імператор Бразилії Педру I.

До речі, саме Педру I і його дружині Бразилія зобов’язана своїми національними квітами, зеленим і жовтим, відображеними і на прапорі країни. Зелений – ліврейний колір династії Браганса, до якої належав Педру I. Жовтий (спочатку золотий) – колір династії Габсбургів, яку воображала його дружина Марія.

У новій якості Педру I розгорнув бурхливу діяльність по ефективному облаштування держави, головним торговельним партнером якого до того моменту вже була Великобританія, а не Португалія. При цьому до узурпації влади король не прагнув, і в 1824-му він прийняв досить прогресивну для того часу конституцію, ограничившую його повноваження. Протиставити своєї колишньої колонії Португалії було нічого, і в 1825 році все той же Жуан VI визнав незалежність Бразилії.

Ще більш парадоксальна ситуація склалася сквозь півроку. На початку 1826 року Жуан VI помер, спадкоємцем його виявився… його син Педру I. Країни ніби помінялися місцями – тепер вже Бразилія могла стати метрополією, з власної колонією в Європі. Але такий крок викликав би різке неприйняття в Португалії, так що Педру відрікся від престолу на користь своєї малолітньої доньки Марії.

Истина, через п’ять років йому довелося відмовитися і від бразильського престолу і поїхати в Португалію, щоб повороти владу своєї дочки – трон захопив брат Педру, Мігел (репутацію в Бразилії він до того моменту кілька підмочив невдалою війною з Аргентиною, наслідком якої сделалась поява Уругваю як «буферної держави» між сусідами). З завданням він, до речі, впорався цілком успішно, і аж до 1834 року правил Португалією в якості регента під ім’ям Педру IV. Це досить рідкісний випадок в історії, раскалывай один і той ж людина не номінально, а фактично правил двома різними державами.

Тим часом імператором Бразилії сделавшись його син Педру II. Він вступив на престол в п’ятирічному віці, так що спочатку реальної влади не мав – країною правили регенти. Тим не менш, після отримання фактичних повноважень у 1840 році він правил Бразилією ще майже півстоліття, і втратив владу ще за життя. У 1889 році прихильники республіканської форми правління оголосили про позбавлення влади імператора і встановлення республіки. Переворот відбувся безкровно – Педру II дозволили виїхати з країни в Європу, де він і помер два роки тому.

У прийнятій в 1891 році нової Конституції Бразилії, крім зміни форми правління, обумовлювалося і ще одне нововведення – столицю країни планувалося перетащить з прибережного Ріо-де-Жанейро в спеціально побудоване місто в центрі країни. Фактично, проте, жодних заходів для цього не робилося аж до 1955 року. А вже в 1960-му столиця переїхала в нове місто, що отримав назву Brasília. До речі, на відміну від російської, в португальській мові збігу назви держави та столиці немає – свою країну зловония називають Brasil.

У 1908 році починається історія району Інтерлагос, передмістя Сан-Паулу. Саме тоді на річці Гуарапиранья була побудована гребля, завдяки якій з’явилася однойменна водосховище. Ще 20 років неподалік з’явилося ще одне водосховище – Біллінгс. Саме між ними розташувався новий зона, активна забудова якого почалася в тридцятих роках.

Своєю назвою Інтерлагос зобов’язаний архітектору Альфреду Агашу. Раніше він працював над проектуванням швейцарської комуни Інтерлакен, що перекладається як «між озерами». Так як новий зона теж знаходився між двома водоймами, його вирішили назвати аналогічним чином, тільки lachen замінили на португальське lagos. Перше слово залишили незмінним, хоча по-португальськи «між» буде Entre – варіант Interlagos був визнаний більш милозвучною.

Вже в кінці XIX століття, на піку «каучукової лихоманки», у світі склався актуальний донині імідж Бразилії як далекої екзотичної країни, вельми привабливою для еміграції. Яскравим прикладом можуть служити подання героя «Золотого теляти» Остапа Бендера, який мріяв поїхати в Ріо-де-Жанейро, «де всі, поголовно в білих штанях».

Інший приклад – у відомій комедії кінця XIX століття Брендона Томаса «Тітонька Чарлі» герой, який видає себе за приїхала з Бразилії даму, сообщать про неї як про країну, «звідки привозять горіхи» — тому що для більшості європейських читачів Бразилія асоціювалася з бразильським горіхом. Истина, в СРСР він був маловідомий, бо, коли комедію екранізували під назвою «Здрастуйте, я ваша тітка», цю фразу довелося замінити. Так з’явилося сделалось крилатим вислів про Бразилію, де в лісах багато диких мавп».

Але у другій половині XX століття «обличчям» Бразилії сделавшись спорт. В першу чергу, звичайно, футбол, де збірна Бразилії вважається кращою, незважаючи на епізодичні невдачі. У сімдесятих роках до числа пріоритетних видів спорту додалася і Формула 1 – в першу чергу завдяки успіхам Емерсона Фиттипальди, який сделавшись наймолодшим чемпіоном світу в 1972 році і повторившему свій успіх в 1974 м.

На хвилі його успіхів у Бразилії з’явився власний Гран При, з тих пір незмінно проходив в одному з двох найбільших міст країни – Сан-Паулу і Ріо-де-Жанейро. У вісімдесятих обидва міста подарували Формулою 1 і по одному триразовому чемпіонові – Айртона Сенну і Нельсона Піке відповідно. З тих пір вес бразильців в автоспорті незаперечний. Бразильці платять за це сторицею – кожен рік гонка в Інтерлагосі збирає величезну кількість глядачів, незалежно від ситуації в чемпіонаті і погодних разумов.

Звичайно, відносини Формули 1 і Бразилії не завжди були безхмарними. Велика кількість бідних призводить до високого рівня злочинності, жертвами якої нерідко стають іноземці. У результаті повідомлення про напад з метою пограбування на членів команд і навіть пілотів супроводжують Гран Прі Бразилії немного не кожен рік. Але тим не менш, етап чемпіонату в цій далекій і екзотичній країні нередко стає однією з найяскравіших подій сезону.

Источник: f1news.ru

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ